Велосипедна подорож «Сколівськими Бескидами»

Наше захоплення: гірські велосипедні подорожі.
Наше життєве кредо: природу сприймати як витвір мистецтва, мислити живописом, образами та асоціаціями.
«Коли МИ удвох — нам море по коліна»

Автори: Миколай та Вікторія Окара — подружжя

Карпати. М’які контури гір, смарагдово-сині хвилі смерекових лісів і гірських долин, таємничі підземелля величезних печер, сріблясті водоспади — усі ці мальовничі місця  можна побачити тут, в Українських Карпатах.

Наше з Вікторією захоплення Карпатами почалося з того часу, як ми придбали топографічну мапу «Українські Карпати». Відразу ж захотілося сісти в потяг  і почати вивчати цей неповторний край.

Приїхавши у Карпати вперше, моя дружина закохалася в них, як-то кажуть, з першого погляду. Відтоді ми з Вікторією кожного року приїздимо до Карпат і знайомимося із історичними та геологічними пам’ятками цього краю.

До слова сказати, у 2011 році  Харківська Агенція Сучасних Спеціалістів та Авторів «АССA» видала свою нову збірку «Відкрий дитині Україну: 65 кращих екскурсій». Ця книжка стала для нас новорічним подарунком, яке нам зробило видавництво. Ознайомившись із запропонованими маршрутами, відразу ж вирішили: ми неодмінно повинні проїхатися велосипедами стежками Національного Природного Парку «Сколівські Бескиди», які були запропоновані у книзі до відвідування.

«Де це?», — спитаєте Ви.

Відповім: «У Сколе. Саме тут починаються Карпати. Види на перші гірські хребти зблизька відкриваються  саме  у Сколе». Велосипедна мандрівка дорогами Національного  Природного Парку «Сколівські бескіди» — це подія непересічна та насичена новими враженнями про невідомі місця.

Мабуть, немає величнішого витвору природи, ніж «Сколівські Бескиди». Найкращі гори! Живе втілення справжнього дива! Могутня краса!

А чим може обдарувати відпочивальника Сколівщина?
Скажу відверто, туристичних принад тут безліч:
— Скельний Монастир у селі Урич.
— Каскад водоспадів на р. Кам’янка поблизу села Кам’янка.
— Павлів Потік у місті Сколе.
— Водоспади Нижній та Верхній Гуркало поблизу села Корчин.
— Скелі Довбуша поблизу села Бубнище (Бубниські Скелі).
— Залишки скельної фортеці «Ту Стань» поблизу села Урич (Урицькі Скелі).
— Гора Парашка (1268 м.н.р.м.) — найвища вершина Львівської області.
— «Вежа Ведмежа» та гора «Захар Беркут»  поблизу міста Славське.
Родзинкою  комплексу є підвісна канатна дорога (довжина: 2710 м.) — найдовший  в  Україні витяг  серед парнокрісельних доріг такого типу.
— Пантеон Січових Стрільців на горі Маківка поблизу села Тухля.
— Відпочинок та риболовля  на берегах річок Стрий та Опір.
— «Тихе» полювання на гриби та ягоди.
— Смакування мінеральної води з мінеральних джерел, яких тут безліч.

А як все це можна побачити? Відповідь проста: сідайте на велосипед і гайда! Мабуть багато хто із Вас чув про радіальні подорожі на велосипедах, але не всі знають що це таке насправді і всі їхні переваги над іншими видами відпочинку.

А суть цього виду відпочинку така: Ви проживаєте у приватній оселі. Прокидаєтеся вранці, снідаєте, далі — рушаєте у веломандри, зупиняєтесь по дорозі, фотографуєте краєвиди на пам’ять. А надвечір втомлені, але задоволені, повертаєтесь до комфортного будинку, де на Вас чекає смачна домашня вечеря,  яку для Вас уже приготували господарі.

А наступного дня Ви вирушаєте вже по новому маршруту і відвідуєте нові визначні місця українських Карпат. Це дасть Вам можливість повністю насолодитися маршрутом велосипедної мандрівки і провести ніч не в наметі, а в комфортному будинку з усіма зручностями.

Велосипедна ж подорож  Національним  Природним Парком «Сколівські Бескиди» дасть Вам можливість побачити усе і відразу, а також отримати багато несподіваних та позитивних вражень від побаченого.

Повірте, відпочинок в Карпатах, а особливо у місті Сколе, є набагато дешевшим у порівнянні із відпочинком на морському узбережжі Криму. При цьому якість надаваних господарями послуг на багато порядків вища.

Вам вже цікаво? Тож запрошуємо Вас разом із  нами проїхатися на велосипеді Національним Природним Парком «Сколівські Бескиди». Це маршрут, на якому поєднуються враження від краси та величі карпатської природи, чистого повітря, прозорих гірських потоків та краси карпатських скель.

Легенда велосипедної подорожі
Національним Природним Парком «Сколівські Бескиди»

Як ми гостювали в садибі «У Іринки»

Весна — найкращий час для відпочинку в Карпатах! Якщо Ви — людина молода і тілом і душею, прагнете бути в гармонії з природою, шануєте спорт та активний відпочинок — сміливо їдьте в Сколе. У травні у Сколе квітують черешні та співають солов’ї.
Потяг №13 «Харків-Ужгород» прибув на станцію Сколе о 7 год. 20 хв. ранку. Зустрічати до потягу нас вийшов Віталій Дем’ян — син пані Наталі, господині садиби. Допоміг нам завантажити велосипеди у автобус і ми, не встигнувши намилуватися охайними і чистими вулицями міста Сколе, вже заїхали у двір.

Ми з Вікторією вже не вперше мандруємо Карпатами. Не вперше і знімаємо житло. Проте, кожне наше нове знайомство із життям горян завжди викликає у нас захоплення. Не дивлячись на досить простий побут, ці люди зберегли щирість душі та доброту серця, а ще — гостинність, з якою зустрічають кожного туриста, що вирішив помилуватися Карпатським краєм.

Познайомившись із великою і дружньою родиною Дем’ян, яка організовує прийом туристів, ми з’ясували, що Іринка — це внучка пані Наталі, і садибу названо на її честь.

Садиба «У Іринки» виявилася триповерховим будинком, розміщена на відстані 800 метрів від центру м. Сколе.
Адреса:
Львівська обл.
м. Сколе,
вул. Стрийська, 35а

Телефони:
+38 (03251) 21-941
+38 (067) 765-49-06 (пані Наталя Дем’ян — господиня садиби)
+38 (067) 767-97-98

Пані Наталя запропонувала нам 2-місний номер на третьому поверсі. Наша «блакитна кімната» була обладнана двоспальним ліжком, шафою для одягу, тумбочками, TV-SAT, стільцями. Санвузолом ми могли користуватися на поверсі (ванна, умивальник, туалет). Крім того, наша кімната мала балкон, де ми мали змогу відпочивати та милуватися навколишніми краєвидами.

Потім господарі показали нам увесь будинок. Оглянувши його, ми звернули увагу на те, що номери розміщені на другому та третьому поверхах будинку. Усі вони   є охайними та мають усі зручності.

На другому поверсі розміщена кімната відпочинку, яка оформлена у бойківському стилі та містить камін, телевізор, фортепіано, книжкову шафу, диван, крісла та персональний комп’ютер з підключенням до інтернету.

В будинку працює автономне водяне опалення та цілодобово подається холодна та гаряча вода. На подвір’ї є баня, садок, дитячий майданчик, живий куточок, альтанка, ставок та колиба з мангалом. Саме подвір’я охайне та прибране. Також у дворі є клітки з кроликами. З подвір’я можна вийти в центр та до річки або лісу.

В садибі  ми планували провести не дорогий, але комфортний відпочинок    у Карпатах. Ми домовилися про 2-разове харчування. Сніданок увійшов   у вартість проживання. Таким чином, проживання зі сніданком нам вартувало 100 грн. із особи за добу. За вечерю ми розраховувалися із господарями окремо і вартувала вона нам 40 грн. із особи.

Забігаючи наперед скажу, що господарі запропонували нам меню, яке складалося із різноманітних страв карпатської кухні. М’ясні страви господарі готували для нас лише із домашньої птиці.

Поснідавши, ми виїхали із двору, щоб відправитися у свою першу велосипедну подорож. Загалом їх було сім. Ось вони.

Подорож перша:
ПЕЧЕРНИЙ МОНАСТИРСЬКИЙ КОМПЛЕКС біля села РОЗГІРЧЕ  —  свідок  Літописної Доби

На місці, де зливаються дві ріки: Опір та Стрий, розкинулося село Межиброди. Відразу ж за мостом звертаємо праворуч і їдемо до статуї Діви Марії. Це джерело, вода в якому м’яка та прохолодна.

Біля самого підніжжя Карпат у селі Розгірче знаходиться печерний монастир, який походить ще з язичницьких часів. Печерний храм вирубано у кам’яній скелі.  Місцеві жителі дуже шанують це місце і оповідають, що воно володіє надзвичайною енергетикою.

Орієнтиром з траси для нас слугує церква, баня якої яскраво виблискує на сонці.
Довгим містком через річку Стрий, що простягся разом з нафто- та газо-проводом,  переходимо річку.

Біля автобусної зупинки, в центрі села, є вказівник «Скелі». Рухаємося у вказаному напрямку. Село зустрічає нас своїм неквапливим життям. Люди тут привітні і завжди вкажуть дорогу до монастиря, а природа — розкішна.

Про монастир можна запитати у кожного перехожого: люди гарно знають, де він знаходиться, і підкажуть як до нього піднятися. Їдемо  до кінця села під самий ліс, де стоїть недобудована школа із червоної цегли, — за нею ліворуч і вгору в’ється  стежка, яка і приводить нас до підніжжя «Городища» — погорба, де вирубано монастир. Від автобусної зупинки до монастиря підіймалися 10 хвилин.

Монастир знаходиться на узвишші, з якого гарно проглядається вся навколишня місцевість і долина річки Стрий. Скельні печери монастиря розташовані в два яруси. На їх стінах дуже багато написів, найстаріший з яких відноситься до 1675 року. На першому поверсі декілька печер.

На другому поверсі знаходиться храм, в якому на часі висять маленькі ікони, принесені сюди віруючими людьми. Ми теж поставили у храмі ікону «Неупиваемая чаша», яку привезли із собою з Полтави.

Знизу до церкви ведуть витесані в скелі 18 сходинок. Піднімаємося вище. З даху монастиря відходить стежка наверх до воріт, напевне, головних. Це два великі каменя, які стоять по обидва боки дороги.

Печерний монастирський комплекс біля села Розгірче — це лише невелика частка чернечих осередків Стрійщини, які збереглися до сьогодні. Мабуть, усі вони були невеликими за розмірами з дерев’яними церквами чи каплицями, келіями та різними господарчими будівлями. Подумалося: як би було добре, якби повернулися до монастиря ченці, «вдихнули» в нього нове життя і, запаливши свічку, відродили святиню.

А нам час повертатися. Траса «Львів-Ужгород» у чудовому стані: без ям і, навіть, без тріщин. Тому і доїхали ми до садиби швидко, отримавши справжнє задоволення від педалювання.

Подорож друга:
Каскад водоспадів на річці КАМ’ЯНКА

Геологічні пам’ятки — найбільш цінні туристичні об’єкти Сколівщини. Тому ми вирушаємо у дорогу, щоб їх побачити. Біля села Дубина повертаємо за дороговказом «Водоспад Кам’янка». На мосту через річку Опір відкривається чудова панорама річкової долини. Долина карпатської річки Кам’янка є справжнім природним чудом.

Далі дорога нас приводить до КПП Національного парку «Сколівські Бескиди», потім перекидається на правий берег річки. Після нього дорога ще декілька кілометрів звивається красивою ущелиною з урвистими скельними стінами й виводить нас на майданчик із сувенірним ринком. Тут можна скуштувати національні страви та придбати сувеніри.

Водоспад Кам’янка — це один із водоспадів, які можна зустріти у вузькій ущелині дорогою до села Кам’янка та який є справжньою окрасою Національного парку Сколівські Бескиди. Водоспад знаходиться біля самісінької дороги, що є дуже зручним для туристів. Водоспад насправді не один, але найбільше нашу увагу привертає найвищий з них, вода в ньому спадає з висоти  7 метрів.

Оглянувши водоспад, їдемо вверх по дорозі до мальовничої поляни, на якій стоїть кілька наметів. Зліва від дороги помічаємо помічаємо вказівник «Журавлине (Мертве) озеро».  Озеро отримало свою назву через вміст сірководню, унаслідок чого в ньому не живе риба. Насолодившись краєвидами довкола, рушаємо далі в напрямку села села Кам’янка до джерела із «живою» водою.

Над річкою — дикі прямовисні скелі, за які чіпляються ялиці та смереки. Все це справляє незабутнє враження, налаштовує на поетичне піднесення духу та роздуми про земну красу. Повертаємося до КПП «Сколівські Бескиди» і повертаємо ліворуч. Далі ми їдемо вже правим берегом річки Опір вздовж нафтопроводу «дружба». Наша мета — рекреаційна зона «Павлів Потік».

Велосипедна мандрівка до водоспаду Кам’янка та Павлового Потоку виявилася цікавою й корисною та збагатила нас незабутніми враженнями від побаченого.

Подорож третя:
Підйом на гору ПАРАШКА (1268 м.н.р.м.) — найвищу вершину Львівської області

На території Національного Природного Парку «Сколівські Бескиди» одним із найцікавіших є еколого-пізнавальний маршрут «м.Сколе — гора Парашка —  с. Святослав — с. Коростів — м. Сколе».

Гора Парашка — найвища вершина Львівської області і входить до переліку тих гір, відвідати які повинен кожен турист, який мандрує «Сколівськими Бескидами».
Піднятися на цю найвищу вершину Національного Природного Парку можна різними стежками. Однак, найзручнішими вважаються виходи з міста Сколе та з села Коростів.
Щоб відчути труднощі підйому на Карпатські гори та побачити красу Карпат, повірте, достатньо одноденного походу на гору Параска, протягом якого Ви зможете побачити різноманіття Карпатської флори та відчути себе підкорювачем гірських вершин, з яких вам відкриються незабутні гірські пейзажі. Цей маршрут цікавий в усі пори року. Проте, саме весною можна спостерігати пробудження природи в горах на різних висотах над рівнем моря.

Отже, наступна наша ціль підйом на гору Параска. В с. Святослав повертаємо на Коростів і їдемо долиною річки Бутівля. Проїздимо с. Коростів. Минувши останню хату села Коростів, на кордоні нас зупиняють троє озброєних охоронців. Це державні лісозаготівлі. Питають: «Куди їдете?» та «Які маєте наміри?». Потім записують наші дані в реєстраційний журнал. Обмінюємося телефонами і в дорогу.

Проїхавши ще 300 метрів від кордону помічаємо, що дорога розгалужується. Ми беремо праворуч і проїхавши ще близько  1 кілометра  до старого дерев’яного моста, під яким тече потічок «Красний» з-під Парашки, відразу ж разу за мостом звертаємо з основної дороги направо і піднімаємося близько 3 кілометрів  дорогою вздовж потоку до підніжжя г. Параски.

До виходу на хребет стежка пролягає лісом і тільки місцями відкриваються краєвиди на околиці. Вже помітні обриси гір, вітер продуває з усіх сторін.  На вершину Парашки веде дуже крутий підйом, який спочатку проходить через ліс, а далі — відкритим незатіненим полем. Дуже важко. Ліземо ледь живі.

Але ці труднощі варті тих незабутніх миттєвостей, які ми відчули при спогляданні Карпат з вершини гори. Ще трохи зусиль і вершина наша! Відпочиваємо, роздивляємося все довкола, фотографуємо. На вершині гори помічаємо камінь з написом: «1015 року загинула і похована дочка древлянського князя Святослава Парасковія. І цю гору названо «Гора Параска».

Стосовно назви гори існує легенда, згідно з якою: «То було ще тоді, коли Ярополк пішов війною на свого брата Святослава. Довго втікав Святослав з своєю дружиною, аж зайшов у Карпати. Але не міг втекти від погоні.  А з ним була його дочка Парашка. Князь наказав їй не йти разом з ним у долину, де мала відбутися битва, а перечекати ту тяжку хвилю в безпечному місці. Тоді відправили Парашку в гори. З нею були і місцеві люди, і частина війська. Після перемоги над святославичами розлючені Ярополкові воїни знайшли Парашку і відтяли їй голову. З того часу гора, де її вбили, називається Парашка».
Багатство рослинного світу, розмаїття фарб гірських квітів, приносять насолоду і знімають втому. Вабить сюди неповторна краса природи, чисте, напоєне ароматом хвої і різноманітних трав та чистота повітря. Той, хто раз побував тут, ніколи не забуде чудових краєвидів, які відкриваються з гори Параски.
Розкіш душі — стояти на рівні пташиного польоту і спостерігати, як високі гори, вбрані в оксамитову зелень, розчиняються у сонячній позолоті.

Відпочили, а тепер назад в Сколе. Спускаємося стрімко. Дорогою зустріли туристів з Харкова та Варшави. Зупинилися — показали дорогу. Усі вони різні: харків’яни подорожують пішки, поляки, як і ми,  на велосипедах. Але усіх їх єднає непереборне бажання підкорити вершину.

Подорож четверта:
Стежкам героїв Івана Франка

Придбавши квитки на електропотяг підвищеної комфортності «Львів-Мукачеве», ми їдемо до Тухлі, щоб на власні очі побачити ті місця, які надихнули Івана Франка на написання своїх літературних шеврів.
Сьогодні нам трапилася чудесна нагода доторкнутись до навколишньої природи, історії та вочевидь переконатися у тому, які прекрасні «літературні стежки героїв Івана Франка».

Геніальний син Бойківщини Іван Франко був не лише письменником і поетом, істориком і етнографом, але, крім цього, він був ще й завзятим мандрівником. Пішки або на звичайному селян¬ському возі він пройшов і проїхав Бойківщиною сотні кілометрів. Франко підкорив найвищі вершини Турківщини і  Сколівщини — гори Пікуй та Параску, відвідав пам’ятки природи в Уричі та Бубнищі.

Подорожувати Іван Франко почав ще в шкільні роки, коли навчався у Дрогобицькій гімназії. Про одну з таких далеких мандрівок Івана Франка дізнаємося з його біографічного листа до Михайла Драгоманова: «Скінчивши сьомий клас (1874 р.), я перший раз пустився під час вакацій в далеку мандрівку,  перший раз не поїхав додому пасти худобу та помагати при збірці сіна і збіжжя. Я поїхав залізницею до Стрия, а звідси рушив сільським трактом до Синевидська, Урича та на Бубнище. Ця «маленька» мандрівка дала мені пізнати трохи більше світу і людей, ніж я знав досі».
Захоплення мандрівками в юнацькому віці переросло в  потребу. Здобуті під час подорожей відомості з історії, культури та побуту горян Іван Франко використовував у своїх літературних і на¬укових творах.
Мандрівка «літературними стежками героїв Івана Франка» стала для нас незабутньою.  І починаємо ми нашу мандрівку із села Тухля. Світало, і несміливі промінчики сонця ледь-ледь виглядали з-за покритих туманом гір, освітлюючи дивовижні простори Карпат. Яка то була краса!

Село ТУХЛЯ, в якому і досі пам’ятають  ЗАХАРА БЕРКУТА

У 1882 році редакція львівського журналу «ЗОРЯ»  оголосила конкурс на кращий історичний твір. Іван Франко, який на той час перебував під впливом історичних романів Вальтера Скотта, також взяв участь у цьому конкурсі.
Звичайне гірське село Тухля завдяки Івану Франку і його повісті «Захар Беркут», написаній восени 1882 року, стало відоме далеко за межами України. Горді, ніким не скорені «бойки», не тільки спромоглися стати поперек дороги грізній татаро-монгольській кінноті, а й винищили чужинців, котрі з’явилися в тутешніх околицях. Це був не просто вдалий героїчний епізод героїчного опору «бойків» східним завойовникам, а «гучний ляпас» по жовтій пиці нахабного ординця, за яким ще тягнувся запах згарищ недавно спустошеного першопрестольного Києва.

Відомості про самоврядність цього краю, побут його мешканців напередодні вторгнення монголо-татар Іван Франко, вочевидь черпав із легенд і народних переказів: «Стародавнє село Тухля — се була велика гiрська оселя з двома чи трьома чималими присiлками, всього коло пiвтори тисячi душ», — так писав Іван Франко в повісті «Захар Беркут.
Довколишні ліси та полонини тоді були власністю тухольської громади, яка переважно жила скотарством, володіючи великими отарами овець — головним скарбом. Вівчарство харчувало й одягало. Другим за значенням заняттям — були лісорозробки. Немає сумнівів, що автор бачив усе це на власні очі, коли на початку вісімдесятих років ХХ століття гостював у Тухлі у знайомого священника.

Битва з вершниками хана Пети — улюбленця Батия — змальвується як жахлива різанина. Тухля, підпалена нападниками, згоріла. Але її оборонці у вирішальний момент загатили річку Опір і пустили вируючу воду долиною, від чого в бурхливих хвилях загинули всі до єдиного нападники. Поразку степових кочовиків зумовили не тільки природні особливості Карпат, а й міць «бойків».             Бо «бойки» означає — бойко, дзвінко, грізно.  Бойко — це войко, тобто воїн. «Бойки» найбільше цінували волю і були готові померти, але не стати на коліна і не підставити шию під ярмо, чиїм би воно не було. Зрештою, річка ж теж не даремно теж має назву Опір.
Між іншим, в історичних хроніках є відомості про те, як у 1594 році пройти в Європу цим же шляхом намагалося 40-тисячне військо кримських татар і його знову зупинило місцеве населення.

На південній околиці села, за річкою Опір, на горі Захар Беркут (964 м.) сьогодні височить його статуя, саме там, де за народними переказами, і поховано цю історичну постать.
В самому ж селі є Франкова криниця, пам’ятник Іванові Франку та камінь — начебто саме той, яким перекривали гірський потік, що згубив татар. На ньому зараз викарбовано пам’ятний надпис і, звичайно, існує повір’я, що його треба торкнутися і загадати бажання. У криниці, до речі, дуже гарна м’яка вода, краща, ніж навіть у багатьох гірських джерелах.

Більше «бойки» світ не здивували, але старої слави не посоромили. Твердий тухольський характер проявлявся і в подальшому. Мешканці навколишніх сіл на власні кошти виготовили бронзову плиту із іменами загиблих на горі Маківка січових стрільців. Коли спецслужби почали в Головецьку «винюхувати», де її приховали, реліквію перевезли в Тухлю і замурували в стіні місцевого храму.

Про цю акцію знало чимало людей, однак ніхто не видав таємницю «слідопитам» із КГБ. Лише у 1991 році плиту витягли на світ божий і урочисто повісили при вході у церкву.

Пантеон Січових Стрільців на горі МАКІВКА — дні Слави Української зброї

Далі наша дорога попрямувала гірською дорогою у напрямку села Головецько. Кілометр за кілометром ми долали дорогу, а нас оточували  покриті дивовижною зеленню полонини, поміж якими виднілися поодинокі дахи будиночків. Дмухав легенький вітерець, розвіваючи неповторний запах польових квітів.
Підіймаючись на Маківку, іноді здавалося, варто лише зробити крок убік, як наступиш на верхівку сусідньої смереки! Так, крок за кроком, ми піднялися на Маківку! Гору, яка здавалась нам такою недосяжною! Саме з цієї гори ми побачили настільки дивовижний пейзаж, що ним можна милуватися годинами. Мабуть, саме така краса надихає художника взятися за пензель, щоб зобразити ніжно-тремтливе полотно Карпат, покрите сизою туманною поволокою та помережане сріблястими нитками гірських потічків.
Але не лише красою славиться Маківка… Ця гора оповита мужністю та відвагою Січових Стрільців, які у бою за Маківку загинули під час Першої світової війни. Легіон Січових Стрільців був сформований з добровольців — національно свідомих, освічених юнаків. З часів козаччини це було перше збройне об’єднання, основною метою якого була побудова Української держави. Битва ж на Маківці була першою великою спробою галицьких українців стати активними творцями майбутнього історії своєї держави. Сьогодні про подвиг Січових Стрільців нагадує Пантеон, зведений на вершині гори.

Пофотографувавши краєвиди, ми з Вікторією вже за забиралися вниз, як мимоволі стали учасниками непересічної події.

Знизу почулися голоси: стало зрозуміло, що на гору піднімається група учнів. Групою виявилися 56 учнів Івано-Франківського фізико-технічного ліцею. Очолював групу сам директор ліцею — Мирослав Ярославович.

Після короткого відпочинку над Пантеоном лунає команда директора: «Ліцеїсти, шикуйсь!», «Рівняйсь!», «Стунко!». Після того, як Мирослав Ярославович коротко розповів дітям про події, які тут відбувалися у 1915 році, вони опустилися на коліна і прочитали молитву. Найкращі учні ліцею поклали до Пантеону вінок із квітів. А потім діти вшанували пам’ять загиблих піснями, проспівавши «Марш Січових Стрільців» та «Спіть, хлопці, спіть».  Наостанок діти запалили свічки в лампадках і поставили їх на кожну могилу Січових Стрільців.

Ми були вражені побаченим та почутим. Чи варто говорити про почуття, які охопили нас із Вікторією? Ось де патріотизм, справжня національна свідомість та щира любов до рідної землі! Саме ці риси гідні наслідування кожним наступним поколінням.

Подорож п’ята:

Підйом на гору ВИСОКИЙ ВЕРХ. Ми біля хмар

Вночі була гроза. В горах дороги розмило. Побоюючись того, що на Високий Верх ми велосипеди не виведемо — вирішили підніматися на гору крісельним витягом.

До Славського приїхали вже знайомим нам електроптягом «Львів-Мукачеве». На станції Славське нас зустрів дощ в обличчя. Ми мали зробити вибір: або повертатися назад до Сколе, або рушати до гори Високий Верх. Гора Високий Верх (Захар Беркут) (1242 м.н.р.м.) знаходиться біля села Волосянка, в 5-ти кілометрах від Славська. Ми наважилися і рушили.

По дорозі зайшли до «Вежі Ведмежої» — готельно-відпочинкового комплексу. Ми давно хотіли її побачити, ще з часів першого проекту «Холостяк». Ось і побачили. Пофотографувалися. А далі рушили до витягу «Захар Беркут».
Родзинкою комплексу є підвісна канатна дорога (2710 м.), яка вважається самою довгою в Україні серед парнокрісельних доріг такого типу. Вартість оглядового квитка для дорослих — 45,00 грн., для дітей у віці від 5 до 12 років — 25,00 грн.

Дощ перестав. Проте, гора Високий Верх, як і раніше, була вкрита хмарами. Тому на станції підсадки ми змушені були пересісти в крісла, які  рухалися до низу. Шкода, а могли б вийти непогані фотографії краєвидів.

Подорож шоста:
Подорож до кам’яних велетнів Карпат: фортеця ТУ СТАНЬ:

Сьогодні вночі знову була гроза. Проте, це не зруйнувало наших планів. Родзинкою» нашої велосипедної подорожі цього дня стало відвідування єдиної   у Європі скельної фортеці «Ту Стань».

Річ у тім, що саме у цих місцях було пройдено чи не найперший в Україні туристський похід. І першим українським туристом виявився, знову ж таки, згадуваний нами вище Іван Франко. Він подорожував спочатку сам, а влітку 1884 року Іван Франко провів тут свою першу групу студентів-мандрівників за маршрутом: Борислав — Східниця — Урич. Під враженнями від цієї мандрівки він написав поему «Україно-руська студентська мандрівка» і вірш «В дорогу».

«А в Уричі камінь, і ковані в нім Покої, і брами, і льохи;
Чи велетнів се, чи розбійників дім,
Не знає ніхто анітрохи»,  — напише  Іван Франко у 1884 році.

У селі Урич розташований комплекс скель, на яких знаходилась давньоруська дерев’яна фортеця «Ту Стань». В центрі села знаходиться музей фортеці «Ту Стань», в якому можна ознайомитися з археологічними знахідками та історією досліджень скельного комплексу.
(Адреса: Сколівський район, с. Урич, Режим роботи: з 9.15 по 17.45 щодня).

Ціна квитка на відвідування музею виявилася досить символічною — 5 грн.  А екскурсія вартувала 10 грн. Тому ми вирішили послухати екскурсію, тим паче вона виявилася дуже цікавою. Приміщення музею невеличке, трохи сире, всі стіни завішані плакатами з зображенням розкопок, проекту фортеці, карт, макетів. Одна з кімнат музею облаштована і має вигляд часів «Ту Стані».

Взагалі не радимо думати, що без розповіді екскурсовода музею оглядин Ту Стані вам буде досить для створення повноцінного враження від фортеці.

Без музею ви не зможете комплексно уявити її як ланку системи попередження про напад, не побачити її мінливий вигляд із століття в століття, не знатимете про торгівельні шляхи тих часів, на шляху яких вона стояла, не побачите зброю воїнів, які її боронили.

Для більш детального знайомлення з фортецею  «Ту Стань» ми придбали якісну як за оформленням, так і за наповненням брошюрку  «Ту Стань», що продається при вході до укріплення. Брошюра пропонує оглядовий маршрут із малюнками реконструкції різних історичних періодів фортеці та коментарями до місць, де маршрут зупиняється.

Самі скелі, на яких була фортеця, знаходяться вже за селом, і зараз вони облаштовані для відвідувань екскурсійних груп. А в епоху Галицько-Волинського князівства на цьому місці існував княж-град «Ту Стань», історія якого творилася багатьма поколіннями українців.

Тут проходив історичний трансконтинентальний шовковий шлях через Карпатські перевали із Китаю до Португалії. За легендою «Ту Стань» «з того так і називається, бо як до князів приїжджали купці, так  вартові казали їм: «Тут стань». Тож ті мусіли ставати та сплачувати «мито». Археологічні дані та писемні документи підтверджують той факт, що «Ту Стань» виконувала роль митниці з ІХ до середини ХV ст. «Мито» тут і зараз беруть, але вже у вигляді продажу квитків на екскурсійний огляд. Вартість квитка 12 грн.

Із розповіді екскурсовода, пана Романа, ми дізналися, що в комплекс Урицьких сель входять сім скельних групах: Камінь, Гострий Камінь, Мала Скеля, Жолоб, Гулька, Хрест і одна безіменна скеля.

Центральна частина укріплень Фортеці «Ту Стань» площею в три гектари була розташована на скельній групі Камінь. Лише тут збереглися 4000 пазів і врубів, висічених у скелі. Фортеця була важливим стратегічним пунктом і входила в єдину систему карпатської лінії оборони південно-західних рубежів Київської Русі.

Висотна структура наскельної забудови, наземні оборонні стіни висотою 15 метрів, п`ятиповерховий житловий комплекс XIII століття з висотою поверхів 3,5-4 метри, складна система водозабезпечення (криниця, видовбана в скелі, та дві цистерни, спеціальна процедура очищення води у цистернах (на дно клали ялинкові гілки, потім пісок, і так в декілька ярусів, для того щоб вода у цистерні насичувалась киснем і довше була придатною для пиття) свідчать про високий рівень тодішньої будівельної техніки. Завдяки цистерні і мулу який там утворився, археологи знайшли повністю збережений дерев’яний кухоль, який зараз експонується в музеї.

На території фортеці проживав лише чоловічий склад гарнізону без сімей, на відміну від інших прикордонних фортець, де гарнізони жили сім’ями і займались господарчою діяльністю.

Існувало декілька ліній оборони «Ту Стані». Всі вони були збудовані із використанням переваг рельєфу та природніх утворень. По дорозі, якою зараз потрапляють через декоративні ворота раніше був міст і дамба, яка підіймала рівень води в струмках Гусячий та Вороний, що течуть з південного сходу Каменю. Зараз це важко уявити, дивлячись на низьке русло струмка, але раніше він тік вище і був повніший водою. Далі йшла система паралельних ровів з водою, які утримували супротивника від основних стін укріплення.

Друга лінія оборони складалася із стіни, що з’єднувала дальній «відроги» Каменю і оточувала всю фортецю. Всередині її розміщувалися каменометні машини. За нею починався крутий 50-градусний підйом до стіни у вузькому проході. Єдині ворота «Ту Стані» знаходилися зі сходу, де й зараз побудовані дерев’яні сходи, якими потрапляють усередину Дитинця.

Археологічні дослідження «Ту Стані» почалися не так давно — у 1962 році і продовжувались до 80-х років. На основі натурних обмірів наскельних пазів і врубів дослідникам вдалося однозначно реконструювати п’ять будівельних періодів. Як нам сказали в музеї, повне і однозначне (завдяки великій кількості пазів) відновлення фортеці на скелях коштуватиме не більше не менше, 42 млн. грн. Тепер і думку гадають, де ж їх взяти?

Подорож сьома і остання:
Подорож до водоспадів НИЖНІЙ та ВЕРХНІЙ ГУРКАЛО

Маршрут із міста Сколе до села Корчин — дуже цікавий маршрут для велосипедної мандрівки Карпатами. Невелика відстань, мальовничі пейзажі — все це підходить тим, хто бажає провести останній день активного відпочинку в горах. Підйоми, кам’янисті стежки, калюжі, потічки та річки — все це «ідеальна» дорога для велосипедистів.

Під’їхавши  до села Корчин, ми знову побачили гору Парашку та її хребет. Їдучи дорогою по селу, перед нами постав пам’ятник Іванові Франкові та стародавня дерев’яна церква Святих Кузьми та Дем’яна, яка була споруджена у 1824 році. Пройшовши трохи далі побачили пам’ятник героям-партизанам УПА.
Оскільки жодних вказівників, які доведуть до водоспаду, немає, ми запаслися детальною мапою, а також питали дорогу в місцевих мешканців.
В кінці села є міст через р. Велика Річка. Перед мостом стоїть новий вказівник «Водоспад Гуркало. 6 км.». Повертаємо наліво і їдемо спочатку селом, а потім долиною річки до самого водоспаду Гуркало. Підйом до водоспаду проходить польовою дорогою з численними потічками, які доведеться переходити.

Сама Велика Річка не є повноводною. Її можна перестрибнути або перейти по камінцях. Щоб не заблукати, радимо завжди триматися  лівого берегу річки. На підході до водоспаду дорога перетинає Велику Річку декілька разів. Загалом, ми перетинали Велику Річку на швидкості, що називається, «з ходу» — 4 рази. Від такої їзди по річковому камінню камера мого заднього колеса не витримала і просто лопнула по шву. Мусили зупинятися і міняти камеру.

Вже перед самим водоспадом дорога востаннє перетнула річку і ми побачили стежку, яка повертає вправо і прямує вздовж річки приблизно 20 метрів до самого водоспаду Гуркало.

Сам водоспад Гуркало має дуже гарний вигляд і милує око мандрівника. Потоки води спадають у невеличке озеро, де можна сміливо скупатися, хоча вода у озерці доволі прохолодна.

Для того, щоб побачити Верхній Гуркало, необхідно повернутися на дорогу і рухатися далі в гори. Проходимо шлагбаум «Сколівські бескиди» і нашому погляду відкривається ще один водоспад, який захоплює своєю красою. Насолодившись його красою, ми повертаємося додому.

Тільки — но ми заїхали у двір як почався дощ. Та що там дощ — злива!  Ми раділи як діти від того, що нам так успішно вдалося завершити нашу велосипедну подорож «Сколівськимим Бескидами».

НАОСТАНОК:

Їдучи  потягом до Полтави, говорити не хотілося. Всіма своїми думками ми ще були там, в Карпатах, бо весняні Українські Карпати неперевершені! В них стільки краси і стільки таємничості!

Основна частина нашого цьогорічного маршруту проходила по гірських районах Карпат, що вимагало від нас значної фізичної підготовки, хороших навичок з орієнтування на місцевості та подолання природних перешкод. На нас чекали круті гірські дороги, затяжні підйоми на перевали та карколомні спуски, важко прохідні ділянки ґрунтових лісових доріг,  броди та інші природні перешкоди. Здолавши їх самі, ми запрошуємо усіх проїхатися нашими стежками.

Приїздіть до «Сколівських Бескидів». І Ви завжди будете відчувати емоційне піднесення  після велосипедних прогулянок. Завжди вірте у себе і свій велосипед, і Ви завжди зможете здолати усі перешкоди на своєму шляху, а відтак — оздоровитися фізично та збагатитися духовно.

Пишу ці строчки, а душа знову кличе мене у дорогу…

Авторы статьи: Николай и Виктория Окара

Источник статьи: Проект ALP