alp.org.ua / Горный туризм / Легенди живуть у горах

Легенди живуть у горах

I МИ піднімаємося, щоб їх почути або подорож трьома хребтами.

Автор: Микола Окара
(вул. Фрунзе 141, кв. 39, м. Полтава, 36002, моб. 0665311447)

Ми: Миколай та Вікторія Окара — подружжя, Андрій Міга — наш товариш.
Захоплення: гірські подорожі.
Життєве кредо: природу сприймати як витвір мистецтва, мислити живописом, образами та асоціаціями.

Особливу подяку у підготовці до походу висловлюємо Ігошиній Наталі та Куденко Олександру, власникам магазину «4 сезони» (м. Полтава), за надані консультації у придбанні туристського спорядження.

«Я піду в далекі гори» — співається у відомій пісні. Справді, Карпати вабили людей мабуть у всі часи. Це край неозорих горизонтів та пейзажів, від яких захоплює подих.
Край крижаних потічків, стрімких річок і чистих, прозорих озер. Край незвично яскравого сонця, блакитного неба, прохолодних туманів і швидких низьких кошлатих хмар.
Край росяних іскристих світанків і багряного заходу сонця. Край пронизливого рвучкого вітру і вузьких стежок на крутих схилах. Край несамовитих гроз і блискавиць та неймовірно яскравих зірок у чорному нічному небі.
Край велетенських кам’яних брил, мальовничих скелястих виступів і тендітних крокусів. Край доброзичливих, гостинних жителів, та розкиданих по долині стареньких колиб. Край віщунів, чаклунів та мольфарів. Край, оповитий легендами, які живуть у горах, і  ми піднімаємося, щоб їх почути.

Гуцульські альпи — загублений світ

Ми зійшли у Ворохті о 22.20. Вокзал, як, власне, і саме місто, освітлюється добре. Тому зорієнтуватися у тому — куди йти, у нас не викликало жодних труднощів. Вийшовши за місто, ми знайшли поляну з двома бесідками. Швидко поставили намети та й полягали спати.

Ранок. Дощ. Сніданок готуємо у бесідках — під захистом даху. Снідаємо і чекаємо закінчення цього безкінечного дощу. Дощ лив цілісінький день і тільки на ранок наступного дня вітер почав розганяти хмари. Нарешті дощ припинився і можна було рушати в дорогу.

На трасі  біля нас зупинився бусик і привітний водій люб’язно запросив  нас до салону, щоб підвезти до перевалу. Ми ж, звісно, погодилися.

Бусик, на якому ми їдемо із Ворохти, весело долає підйом до перевалу Кривопільський. Пейзаж за вікном нам подобається: горизонт хвилястою лінією перекреслюють імлисто-блакитні хребти, порослі шпилястими смереками.

Як гарно відкривати для себе нові світи, нові місця. Дізнаватися їх таємниці і бути причарованим їх красою. Так і ми. МИ — це ті, хто полюбив Карпати. МИ це ті, хто називає їх своїми. І нарешті МИ — це ті, хто без втоми може підніматися у «блакитну далечінь».

Подякувавши пану Михайлу, так звали нашого водія, ми зійшли на перевалі. Прощаючись з Михайлом, останній залишив нам свої координати і запросив у гості.
(Адреса: м. Яремче, вул. Свободи, буд. 141, готель, 19 номерів, вартість проживання: 180 грн. за добу, Михайло, моб. тел. 0679825116).

Сили повернулись в наші ноги, легені наповнилися свіжим гірським повітрям. Зникли суєта, стрес, задуха великого міста — ми знову були в горах і раділи цьому як діти.

У нас із Вікторією весь час забирає робота, у Андрія — теж. Але ми завжди  знаходимо час і гроші, щоб віддатися улюбленому заняттю — гірським подорожам. Подорожуючи горами, більше уваги звертаємо на погоду та вітер. Ми навчилися ставитися до гір із повагою — не як до ворога, якого треба здолати, скоріше навпаки, з яким треба потоваришувати. Ми ходимо по горах не тому, що хочемо добавити до списку наших досягнень більше гірських вершин, а тому, що любимо їх.

Перші кроки незнайомою місцевістю мають приємний смак новизни. Тому око, яке ще не звикло до карпатських краєвидів, радісно фіксує кожну деталь, кожну дрібницю теплого травня. А травень в Карпатах — це, напевно, найкрасивіша пора року. Таке поєднання буяючої весняної зелені в долинах з суворими засніженими хребтами можна зустріти тільки у травні. Але сонце також вже з’являється доволі часто і не лише світить, але й добряче гріє.

Наш шлях до хребта Кострич лежить через гору Маковиця. За вказівник нам слугує вишка мобільного зв’язку, яка встановлена на горі. Починаємо підйом на хребет по лісу. Унікальне почуття ейфорії, яке виникає під час сходження на хребет, незабутнє.

Наша  наступна пригода мала, я б сказав, споглядальний характер. Нічого особливого не сталося,  просто стежка з полонинної перетворилася на лісову. Причому ліс навколо постав, як то кажуть, дрімучий. Густо порослі смереки створювали напівморок, а відсутня хвоя на нижніх гілках навівала таємничо-моторошні думки. Замшіле каміння і тоненькі скісні промені сонця, що де-не-де пробиваються, довершували враження казковості. Це все одно, що раптово з сонячного дня потрапити у похмурий осінній ранок.

Дві години ходу по крутому схилу і ось стежка вже виводить нас на полонину, з якої відкривається одна з найкращих панорам на майже увесь Чорногірський хребет.

Вийшовши на хребет Кострич, ми побачали це чудо: Чорногірський хребет — край величних та засніжених вершин. Краса Чорногірського хребта вражає око, втомлене нудним міським життям, своєю величчю. Ми стояли, ніби зачаровані, і не могли надивитися на всю цю красу: гори, ніби розчинялися у блакитному мареві. Звідси наша країна відкрилася нам у абсолютно іншому — новому сенсі: вражаючий краєвид наповнив нас відчуттям, ніби ми здатні побачити всі неосяжні простори Карпат та пізнати все те прекрасне, що у них є.

Ранок наступного дня зустрів нас пташиним співом та теплими сонячними променями. Будильник о сьомій ранку покликав нас у новий день, який приніс гостросюжетні пригоди.

Спускатися із хребта Кострич до села Бистрець виявилося набагато складніше, ніж ми очікували. Стежка десь загубилася у лісі, і ми мусили продиратися непролазними хащами. Блукаючи лісом, натрапили на купу набоїв і ватри, які, напевно, палили мисливці. Чи то вони їх палили, щоб зігрітися у холодну днину, чи то для того, щоб захиститися від дикого звіра – ми так і не зрозуміли.

Через деякий час ми все ж таки зуміли вийти на полонину, на якій стояла самотня колиба. Біля колиби вуйки лаштували огорожу. У вуйків, які пораються по господарству, питаємо: «Скільки до села?». У відповідь лунає: «Десь кільометра з штири».

Спустившись до села Бистрець, попрямували до присілка Нижня Дземброня.
Спокійному плину подій завадив дощ, який налетів раптово. Взагалі швидкість зміни погоди поблизу найвищого хребта просто вражає. Хмари беруться просто нізвідки і так само з порожнечі приносять дощ.

Тож ми знову мусіли шукати прихисток. На стовпі у присілку побачили оголошення «Здаються кімнати. Готель «Роксолана» і телефон  (096) 2122456. Іван».

За умови, коли з неба потоками ллється вода, це було нашим спасінням. Пані Ганна та пан Микола, які господарювали в САДИБІ ЗЕЛЕНОГО ТУРИЗМУ
(Адреса: Сав’юк Микола Миколайович, Сав’юк Ганна Фоківна, Готель «Роксолана»,  присілок Нижня Дземброня, Верховинський район), виявилися привітними господарями, і запропонували нам дві кімнати за цілком пристойну плату — 100 гривень за трьох осіб. Тож відтепер ми мали дах над головою і злива нам здавалася вже не такою й страшною.

Дземброня: ногами на землі, руками в небі, а навколо — гори, гори, гори…

Ми прямуємо туди, де гори сягають самого неба. Підйом на гору Піп Іван Чорногірський починається  безпосередньо в самому селі. А якже інакше: хіба може гірський похід хоча б день обійтися без того, щоб не змусити бідолашних туристів підійматися на якусь гору?

Село Дземброня — найвисокогірніше село в Україні, розташоване на крутих схилах Чорногірського хребта. Дзембронею Дземброня була з давніх часів, та за радянських часів її перейменували на Берестечко і лише зовсім недавно повернули селу автентичну назву, бо до нової ані мешканці села, ані туристи звикнути так і не змогли. Та й сама назва «Дземброня» дуже пасує цій місцевості. Тут тобі і спокій та ясність духу «дзен», і гірська норовливість «броні», і воркотіння річок та потічків «мбр»…

Ось яку легенду про походження назви села, довелось нам почути від самих дзембронців: «…Колись, коли там, де нині Дземброня, були лише гори й полонини, неподалік, в Ільцях, жив польський пан, і була у нього донька Броніслава. Пішла  якось дівчина в гори, та й не повернулася. Послав батько своїх слуг — гуцулів шукати дочку. А ті ходили горами та й гукали: «Ґдзє Броня? Ґдзє Броня? Ґдзє Броня?». З того часу цю місцевість, річку, яка нею протікала, водоспад, одну з гір Чорногірського хребта, а згодом і село почали називати Дземброня.

Не встигли ми ще вийти дорогою за межі Дземброні, як дізналися, що наш шлях — не звичайна ґрунтова дорога, а екологічна стежка. Про це сповіщав стенд за поворотом. Якщо йому вірити, то, йдучи цією дорогою, ми побуваємо на водоспаді Дземброня та відвідаємо химерні руїни обсерваторії на висоті 2020,5 метрів над рівнем моря. Саме таку позначку має вершина найпівденнішого двохтисячника — гора Піп Іван.

Підіймаючись до гори Вухатий камінь, підійшли до колиби. У дворі стояв столик, а поруч, у долині,  протікав потічок. Тож ми вирішили зробити тут зупинку, зігріти чаю та пообідати.

Погода в горах мінлива: і якщо зранку світило сонце, то зараз все вказувало на те, що скоро буде злива. Так і сталося: не встигли ми допити свій чай, як мусіли ховатися у колибі від дощу. Думали, що в ній і заночуємо, аж дивимося — «дереться» в гору по слизькій дорозі та ще й по дощу ГАЗ-66, а в його кузові — люди зі своїми пожитками, ніби переселенці. Коли машина під’їхала до колиби, то стало зрозуміло, що то вівчарі, а колиба є і їхньою домівкою на ціле літо, протягом якого вони тут будуть господарювати, пасти худобу, варити сир, бринзу та вурду.

Тож ми мусіли шукати місце для спочинку на схилі гори. Цілу ніч нам чулися людські голоси, стукіт сокир та дзижчання бензопил. То вуйки облаштовували своє обійстя. У Дземброні люди живуть з природою одним життям: з нею засинають, з нею і прокидаються. Дбають про неї, а вона — про них. Але нас це вже не бентежило — ще один прекрасний день залишив спомин у наших серцях.

На ранок наступного дня ми, неквапливо поснідавши, починаємо сходження до південних відрогів Чорногірського хребта. Маємо на меті відвідати водоспад, піднятися через гору Вухатий Камінь на Попа Івана та відвідати загадкові руїни старої Польської обсерваторії.

Чорногора кидає виклик усім любителям активного відпочинку і ми його приймаємо. Сходження на Чорногірський хребет завжди є однією із найбільш значущих подій життя; він залишає в душі знак, що магічно впливає на перебіг подальшого життя людини. Бо Чорногора — найвеличніший, основний витвір Українських Карпат, до якого чимало інших гірських хребтів паралельні: наче туляться і пробують підлаштуватися, орієнтуючись на більші висоти.

Ми продовжуємо долати наш шлях вгору.  Стежка стрімко веде нас між смереками на вершину, а виднокрай розгортається все ширше і ширше.

Поступово стежка підіймалася все вище і дерева ставали все нижчими. Незабаром якось непомітно зникла непроглядність, відкрилися краєвиди. От ми вже побачили схили сусідніх гір, а ще за кілька хвилин за вершечками нижніх смерек почав проступати краєвид з цілими пасмами далеких синюватих хребтів. А ще з кожним кроком все гучніше гуло десь попереду. Шум, ледве вловимий уночі, тут ставав таким близьким, що часом доводилося підвищувати голос при розмові.

І от ми побачили його. Гуцули цей водоспаду звуть Дземброня. Він вартий  того, щоб на нього подивитися. На цьому відрізку шляху він єдиний у своєму роді і тому унікальний. І саме через це — цінний.

Ще коли підходили до водоспаду, то бачили на схилі сусідньої гори чимало скелястих утворів. Не минуло й півгодини і ми опинилися біля першого з них. А потім просто йшли від одного до іншого, поступово набираючи висоту. З набором висоти змінилася і погода. Значно посильнішав вітер, почав гнати білі хмари. На якомусь етапі вони заволокли все навколо, лишивши нас наодинці з кам’яними вухами, деякі з яких, мушу сказати, мали досить химерні обриси. За формою і розмірами колекція кам’яних фігур могла би позмагатися з розпіареною кримською «Долиною привидів». Але там до Алушти — година ходу, а тут місцина хоч і надзвичайно красива і містична, але дуже далека від джерел цивілізації.

Ми продовжили набирати висоту. Приблизно з позначки 1200 метрів жива природа поступово починає поступатися неживій. Царство дерев остаточно відступає і решта схилів разом з вершинами постають як велетенські кам’яні розсипи, покриті лише мохами та лишайниками. Боротьба живого з неживим тут заворожує своєю мальовничістю.

Через гору Вухатий Камінь виходимо на фінішну пряму до Піп Івана: висота 2020,5 метрів над рівнем моря. По дорозі на вершину маємо нагоду помилуватися неперевершеними пейзажами з висоти пташиного польоту.

Вітер б’є знизу і справа, рівномірно й напористо, ніби збирається зіштовхнути з цих крутосхилів, що змушує нас здійснювати підйом, міцно взявшись за руки. Але, здається, ніхто не проти. Відчувати сильну руку друга — що може бути кращим у таких умовах?

«Ми хочемо тут  жити!» — кричали ми щосили. І це були слова — емоції, які переповнювали наші душі і виливались через її край. Адже саме тут, під самим небом, торкаючись руками хмар, ми відчули неосяжну свободу, якусь особливу атмосферу щирості і простоти, якої нам так не вистачало. Віднині це — наш дім, наша оселя! Це наші Карпати!

«Палац на Чорногорі»

Піп Іван — третя за висотою гора Українських Карпат та України в цілому -2020.5 метра над рівнем моря. Поступається у висоті г. Говерлі та г. Бребенескул, котрі розташовані на цьому ж Чорногірському хребті.

Горі додає цікавості той факт, що за часів Польщі, на її вершині, була збудована обсерваторія — величава кам’яна споруда, напевно найвище розташована споруда в Україні, у якій круглий рік жили люди. Версія щодо назви гори «Піп Іван Чорногірський» певно походить з тих міркувань, що на горі частенько дмуть сильні вітри ну і «вітер віє, попіває».

На вершині гори Піп Іван ми знаходимо руїни астрономічно-метеорологічної обсерваторії, яку туристи часто називають «Білим Слоном». Поясненням такої назви є силует споруди, що з’являється взимку, коли її обліплює метровим шаром  снігу.

З описів Владислава Мідовіча ми дізнаємося, що «…Обсерваторія була спорудою у вигляді літери «L», складалася з 5 поверхів, у тому числі   2 видовбаних у вершині гори, та близько п’ятдесяти приміщень різних розмірів. Мала власну силову станцію: два дизельних агрегати та акумуляторну, комплекс електричних помп та централізоване водонагрівання котлами на нафтовому паливі. Для річного запасу сюди доставляли кількасот металевих діжок з паливом».

У кліматичних умовах Чорногори, особливо взимку, потрібно було налагоджувати життя групи більше 10 чоловік як у полярних експедиціях або експедиціях на найвищі вершини світу. Відповідно усі відносилися між собою на рівних: час згадати, що там були науковці, доглядачі та військові. Щоб вижити в умовах суворої карпатської зими потрібно було добре годуватись та піклуватись про зручності, а інколи і про «дрібні приємності». Адже «Палац на Чорногорі»  знаходився у 20 кілометрах від найближчого поштового відділення, у 50 кілометрах — від найближчого лікаря, та у 120 кілометрах — від найближчої залізничної станції.

Діяла обсерваторія у 1938-1941 роки. Далі — початок Другої Світової Війни, про яку працівники дізналися з декількаденним запізненням і буквально за день залишили обсерваторію. Залишили споруду зачиненою і попросили місцевого, який у них працював, охороняти будівлю до приходу нової влади.

Але Радянському Союзу така споруда виявилася не потрібною — науковці мали свої обсерваторії, у вищих горах. Результат — споруда, на яку були витрачені величезні кошти та сили і єдина, такого роду, в Українських Карпатах залишилась покинутою, а в перспективі понівеченою. Мабуть, найбільшим лихом для будівлі була крадіжка мідного даху, що значно прискорило руйнацію від сил природи».

Нині від «Білого Слона» залишились лише кам’яні стіни та трохи гнилих дерев’яних балок.

І от вже майже сімдесят років лише вітри і туристи блукають порожніми коридорами, а проекти з відновлення функціонального призначення споруди, які неодноразово обговорювалися на різноманітних семінарах та нарадах, так і лишаються на папері.

Прямуючи  до озера Несамовитого по гребеню Чорногірського хребта, справа від маршруту розглядаємо східний схил вершини Шпиці. Він відзначається надзвичайною мальовничістю скель, що нагадують споруди готичної архітектури — високі шпилясті виступи з безліччю відростків, з гніздами, балконами та  заглибленнями. Деякі скелі нагадують обриси тварин, інші — птахів чи людей. Народна фантазія у підзе¬меллях цих кам’яних споруд помістила Діда Первовічного, який стереже, щоб не зірвався з ланцюга лютий Гаргон, бо тоді настане кінець гуцульському світові.

Стежка непомітно привела нас до озера. Хочеться відзначити, що озеро Несамовите є одним із найвідоміших в українських Карпатах та другим за величиною у Чорногірському масиві. Озеро причаїлося на дні льодовикового кару і береже свої таємниці, спостерігаючи своїм «морським оком» за чарівним світом Карпатських гір.

Озеро розкинулося між вершинами гір Туркул і Ребра у глибокому льодовиковому котловані. Його північним берегом є потужний моренний вал, нагорнутий давнім льодовиком.

Назва озера, напевно, пов’язана з тим, що тут дуже часто впродовж дня змінюється погода. Ви можете потрапити до нього погожої днини, коли пригріває яскраве сонце, а небо вра¬жає голубизною над зеленим морем гір.  А через декілька хвилин над ним може розбушуватися така буря з дощем, що вже здається, ніби настає кінець світу.

Про озеро складено чи не найбільше легенд. Як стверджує одна з них — озеро Несамовите бездонне і часто в горобину ніч закипає. Коли ж перехожий порушить спокій озера — вкине камінь — його обов’язково дорогою застане негода. Інша легенда стверджує, що в озері живе водяний цар, який при зверненні до нього заклинаннями може по¬вернути річ, яка була загублена в будь-якій водоймі Карпат.

А ще гуцули розповідають про те, як «…Зблудив перед  горою Шпиці один гуцул, повертаючись додому, і спустився у якийсь величезний котел. Застала його ніч коло невеликого озера. Прив’язав він свого коня до каменя, а сам із сухих дров наклав ватру, взяв кітлик і пішов набрати води на кулешу.

Лиш зачерпнув раз, тут величезний гуркіт зчинився. Глянув, а на протилежному березі такий собі панок котить у файній бричці, запряженій двома норовистими кіньми. Під’їхав до газди і питає:
— Що ви тут шукаєте так пізно?
— Хочу повечеряти і ніч тут перебути, бо тяжко в темряві горами додому добиратися.
— Та ви що, будете кулешею з такої далекої дороги перебиватись та під корчем спати? Ходіть до мене, я недалеко тут жию та й Вас добре прийму.

Сіли вони у бричку та й поїхали просто в озеро. Вода розступилася, і показався великий красивий палац. Всі вікна залиті яскравим світлом, а з хоромів радісні співи і музика долинають. Запросив пан гуцула за стіл, що аж вгинався від різних заморських наїдків і напоїв. Лиш вдарило за північ, вогні погасли, а весела публіка вляглася спати. Тим часом на подвір’ї замку хтось вже вгавав, відчувався рух. Чоловік подивився у вікно і побачив купу людей, які заготовляли з водяної поверхні лід.

— Шо то ви собі за таку роботу найшли серед літа?- дивується верховинець.
— Це душі померлих грішників заготовляють град, — пояснює пан.
— Коли вони ще жили — то я їм підслуговував, а тепер до кінця світу вони мені служитимуть.
Зрозумів гуцул, що то нечиста сила до нього говорить і три рази перехрестився.  Завирувало озеро, вдарило холодними хвилями об береги і викинуло геть на скелі гостя».

Що і казати: гуцули свято вірять так, ніби це й насправді було.

Ранок зустрів нас гарною погодою. Як на замовлення, вітер остаточно прогнав залишки хмар і тепер було видно і гребінь хребта вгорі, і гори навколо, і далекі краєвиди унизу. Також чітко простежувалася доріжка, якою вчора спустилися, і та, що прямувала вздовж гребеня. Ми піднялися до неї. Звідси озеро здавалося маленьким-маленьким.

На самому хребті теж стало вельми людно. Сьогодні туристів стало значно більше, ніж учора. Разом з нами йшли туристичні групи: то великі, то маленькі. Зустрічалися пішоходи і поодинці, і парами. Були серед них і українці, і поляки, і чехи.

Говерла — гора легенда

І от ми побачили її. Перед нами була Говерла — найвища вершина Українських Карпат (2061,0 м.н.р.м.).  Для гуцула Говерла має глибокий культурний та містичний зміст,  для українця — це найвища вершина його батьківщини, а  для туриста —  заповітна мрія в карпатському поході. Сьогодні Говерла  доброзичливо дозволила нам оглянути себе і довколишні розкішні краєвиди.

Мадярською Говерла — означає «верхівка у снігу», бо навіть серед літа на верхівці гори завжди лежить сніг. А ще про Говерлу розповідають ніби «…Жив собі хлопець на ім’я Прут. Був він  вродливий і стрункий, але дуже самотній. Нікого в світі у нього не було. Одного разу він пас вівці високо в горах. Світило лагідне сонце, соковиті духмяні трави наповнювали світ своїм запахом, а вічні, як гори смереки, здавалися ще вищими. І раптом Прут побачив юну красуню, яка купалася у чистих водах стрімкої ріки.

«Як звуть тебе, прекрасна дівчино?»,- спитав він. «Говерла», — почулося у відповідь. І покохали вони одне одного з першого погляду. Але їх стосунки не сподобалися батькові Говерли. Старий хотів бачити свого майбутнього зятя заможним та славного роду. Говерла ж не хотіла розлучатися з Прутом. І тоді батько прокляв свою доньку: «Нехай ти станеш такою нерухомою, як ця гора». Прокляття миттєво збулося. Говерла скам’яніла.

Не було міри горю юного Прута. Його серце розривалося від туги. Одного разу зустрів він ворожку. І та порадила йому:до сходу сонця піднятися на самісінький вершечок гори. Але, якщо він не встигне, то назавжди перетвориться на холодний і бурхливий потік. Щодуху кинувся Прут бігти вгору. Але так і не встиг він виконати завдання старої відьми. З того часу так і лишилися вони навіки в обіймах: Говерла і Прут».

Щоб побачити Говерлу сюди варто прийти. І це вже буде початком інтимного акту воз’єднання з Вічністю, якого так потребують наші життєствердні та творчі душі.

Користуючись гарною погодою, широтою краєвиду та відновленими на вершині силами, починаємо спускатися до низу. Туристів, що піднімаються на Говерлу, зустрічаємо протягом усієї дороги донизу. Ми летимо мов на крилах, а вони йдуть, хекають, бідолахи.

Деякі питають жалібно:
— Чи далеко ще до вершини?

Я вже мовчу, щоб не вбивати у них надію, бо наші півгодини спуску рівнозначні їхнім кільком годинам підйому.

Свидовець — полонина без краю

Деякі туристи  думають, що за Чорногірським хребтом гір уже немає.  А виходить, що є. І це Свидовецький хребет.

Побувавши вперше на Свидовецькому хребті, кожен мандрівник неодмінно відчує захоплення і це відчуття перетвориться у нього на вперте бажання відвідати ці гори ще і ще раз. Звичайно, ми не стала виключенням. Вперше відвідавши ці дивовижні місця ще у 1992 році, ми з Андрієм по-справжньому закохалися в піднебесну країну з мелодійною назвою — Свидовець.

Свидовець — це гірський масив, а правильніше б було сказати — група гірських хребтів в Українських Карпатах.  Свидовець — це мальовнича країна озер та полонин. Останні являють собою колосальні пасовища, які своїми масштабами не мають рівних в Карпатах.

Сьогодні наш шлях лежить до гори Близниця. Гора Близниця має дві вершини: Близницю (1872,0 м.н.р.м.) і Близницю Велику (1881,0 м.н.р.м.).

Ось що про них розповідає легенда: «…Близниці названі так на честь братів-близнюків і дівчини, яку вони кохали. Брати, шукаючи для коханої дівчини квітку едельвейс, зірвались зі скелі, а дівчина, не витримавши горя, також кинулася зі скелі в прірву.  Жандарми, які приїхали розслідувати причину смерті братів-близнюків та дівчини, почувши розповідь старого вівчаря, від скам’яніли страху. Так і стоять вони до нині, охороняючи місце загибелі трьох закоханих і перешкоджають усім подорожнім, які намагаються піднятися на круті  схили Близниці».

Нас ніби магнітом притягувало до Вершин, які пронизували своїми стрімкими схилами блакитне небо і в мовчанні та в співчутті дивилися на осліплений сонцем світ.

Хоч заплічники і стали легкими, а підніматися на вершину все ж таки важко. Дається взнаки втома. Вкотре переконуюся у тому, що гори сильніші за людей:  Вершину підкорити не можна, на неї можна лише зійти.

Зійшовши на вершину, ми особливо раділи погоді, яка дозволила нам споглядати неперевершені пейзажі з найвищої вершини Свидовецького масиву. Стоячи на вершині Великої Близниці ми не можемо намилуватися краєвидами, викупаними у сонячних променях весняного дня.

Вид з Гори Шпиця

Остання ніч: завтра додому

Проте, гарній погоді ми раділи не довго. Дощик, що почався, згодом переріс у дощ — зливу — град. Кругом усе почорніло і враження було таким, ніби настала ніч. Вітер хлистав цим градом по рукам та обличчю. За якусь мить ми встигли змокнути до останнього рубця. Під ногами суцільне болото, стежки-рівчачки, такі милі, коли сухі, перетворилися у каламутні струмки. До гори  Стара пробуємо йти по траві. Не так слизько, проте теж не кращий варіант. Вітрюганище, напевне, прагне здути нас із цих гір. І ця чортівня триває так довго, що здається безкінечною. Тримаємося лише напруженням волі. А так хочеться у затишок, у сухе і тепле місце під назвою намет!

Втома накопичується з неймовірною швидкістю. Вітер, дощ і град знущалися над тілом, біла імла навколо намагалася тиснути на психіку. Але кілометри погодних випробувань притупили відчуття болю і нам вже було байдуже до мокрого до нитки одягу, слизької стежки і каміння у траві, через яке і при гарній погоді складно пройти не перечепившись.

Знайшовши площадку, ми швидко поставили намет і закидали свої заплічники всередину. Як виявилося, дуже вчасно. Бо тільки-но залізли під тент, як дощ посилився з новою силою.

Першим ділом перевдяглися у все сухе. Одразу ж стало краще, і тепліше. А потім взялися за приготування вечері. У пригоді, вже вкотре, став газовий пальник. Ми просто у наметі включили нашу мобільну газову плитку і приготували вечерю.

На ніч дощ припинився. Проте, Демони Вітру всю ніч терзали наш наметик,          і ми не могла міцно заснути, бо повсякчас здавалося, що довкола хтось ходить і нишпорить, а сама нетривка конструкція намету ось-ось буде поруйнована, бо потужний вітер клав його майже на землю.

Близько п’ятої ранку нас розбудило щебетання птахів. Світ наче наново родився. Сонце пробилося крізь хмари і простелило на небі свою корону і ось-ось покаже своє лице. Ранок стояв безвітряний. Невагомість високогірного весняного ранку справляла враження, ніби ми потрапили в якийсь аморфний стан: сонячне проміння, запахи, кольори, радісні голоси Вікторії та Андрія — так магічно народжувався новий день.

Врешті решт вириваємося з полону Свидовецького ранку:  вже хотілося додому. Тому нашвидкуруч поснідавши, склавши намет та зібравши речі, виходимо на дорогу до Рахова.

Від туристського прихистку «Перелесок» наш шлях відтепер лежить тільки   у низ. Ми вертаємо додому, а у своєму серці та у своїй душі ми залишимо маленький спомин про ВЕЛИЧНІ КАРПАТИ.

Післямова:

Мандрівка трьома найвищими Карпатськими хребтами залишила в нашій пам’яті яскраві моменти спілкування з людьми та споглядання краси природи Карпат, п’янкі хвилини задоволення сходження на вершини та виключно позитивні враження від побаченого. Хочеться дати пораду всім, хто тільки збирається пройти туристськими стежками Карпат: ходити Карпатами треба! Це важко, болісно, інколи просто моторошно, але ду-у-у-у-же класно! Особливо тоді, коли в кінці дня  перераховуєш на своїх ногах нові водянки, синці, подряпини та згадуєш не менш яскраві враження. Подорож Святими Карпатами — то є свято життя, яке завжди притягуватиме до себе мандрівників своєю неповторністю та звабливою мудрістю Гір. До зустрічі на туристських стежках. Всім легких заплічників.

[youtube]http://www.youtube.com/watch?v=OzMytL4psDU&feature=autoplay&list=LLeCgDgU-8rNQ&index=1&playnext=1[/youtube]

Довідкова інформація для тих, хто планує пішохідну подорож Чорногірським хребтом:

Ворохтянський контрольно-рятувальний загін:

смт. Ворохта,
вул. Галицька, 8,
тел.  (03434) 4-11-49
начальник  Савчук Михайло;

Верховинський підрозділ гірської пошуково-рятувальної служби:

смт. Верховина,
вул. Поповича, 9,
тел.  (03432)-21941, 21971, моб.: 0963724400
начальник Кобилюк Василь;

Рахівський контрольно-рятувальний загін:

м. Рахів,
вул. Франка, 140,
тел. (03132) 2-10-13, (0-097-304-59-59)
начальник  Мойсюк Михайло;

Говерлянський контрольно-рятувальний загін:

с. Лазещина,
Рахівського району,
вул. Студена, 445-А,
тел. (03132) 4-40-52,  (8-067-94-71-492)
начальник Климпуш Дмитро.

Материал предоставлен специально для: Проект ALP

ТУДИ:14 травня 2011 року.    Потяг № 111 «Харків — Львів». «Слобожанщина». 

Відправлення:              22 год. 33 хв.

Прибуття до Львова:  14 год. 43 хв.

Вартість квитка:         213 грн. 81 коп.

15 травня 2011 року.    Потяг № 606 «Львів — Рахів».

(Важливо: відправляється з 3 платформи).

Відправлення:               15 год. 20 хв.

Прибуття до Ворохти: 22 год. 08 хв.

Вартість квитка:          23 грн. 11 коп. (плацкартний).

 

15 травняДень приїздуЗалізнична станція «Ворохта» — місце ночівлі за містом Ворохта біля т/б «Керманич».5 км.
16 травня1 деньВорохта.  т/б «Керманич». Дощ.  Вимушена ДНЕВКА. 

 

17 травня2 деньВорохта — Кривопільський перевал — хребет Кострич. 

 

17 км. 

 

18 травня3 деньхребет Кострич — с. Бистрець — присілок Нижня Дземброня. 

 

13 км.
19 травня4 деньприсілок Нижня Дземброня — с. Дземброня — Сироварня над Дзембронею.10 км.
20 травня5 деньСироварня над Дзембронею  — г. Вухатий  Камінь —  г. Піп Іван Чорногорський.11 км.
21 травня6 деньг. Піп Іван Чорногорський —  г. Шпиці —  озеро Несамовите. 

 

13 км.
22 травня7 деньозеро Несамовите — г. Говерла — т/п «Козьмещик». 

 

15 км.
23 травня8 деньПереїзд на ТАКСІ (150 грн. за трьох): т/п «Козьмещик» —               п. Ясіня — поворот на т/б «Драгобрат».  ДНЕВКА. 

 

23 км.
24 травня9 деньп. Ясіня — г. Близниця — г. Стара. 

 

19 км.
25 травня10 деньг. Стара — т/п «Перелісок» — м. Рахів. 

 

18 км.
 

Довжина  маршруту: 144  км.

НАЗАД:26 травня 2011 року       Потяг № 606 «Рахів-Львів». 

Відправлення з Рахова:   00 год. 30  хв.

Прибуття до Львова:       09 год. 07 хв.

Вартість квитка:               68 грн. 76 коп. (купейний).

(Важливо: вартість ручної кладі у Львові — 8 грн. за заплічник).

26  травня 2011 року.    Потяг № 112 «Львів — Харків». «Слобожанщина».

Відправлення:                17 год. 05 хв.

Прибуття до Полтави:  08 год. 44 хв.

Вартість квитка:            213 грн. 81 коп.

3 Комментариев

Добавить комментарий