alp.org.ua / Велотуризм / Магія Закарпаття: сонце, повітря і вода!.. мінеральна

Магія Закарпаття: сонце, повітря і вода!.. мінеральна

…Частіше відпочивайте від міста. Нехай і місто відпочине від вас, або рушничком нам стелиться дорога.

Ми: Миколай та Вікторія Окара — подружжя, Андрій Міга — наш товариш.
Захоплення: велосипедні подорожі.
Життєве кредо: Що є смак до життя? Це можливість втілити мрію.

…МИ не ставимо перед собою за мету досягнути максимального экстриму за формулою: «Без води, без їжі, без наметів ми поїдемо за 1000 кілометрів від дому і там будемо сидіти  і думати: «А що МИ взагалі тут робимо?».
Наші велосипедні подорожі — це, в першу чергу, відпочинок від напруженого ритму роботи, сидячого способу життя, міської пилюки та галасу.
Наші велосипедні подорожі — це гірський велосипед, заплічник, намет, вогнище, підйом і запаморочливо-швидкі спуски з гірських перевалів, швидкість, синці на ногах, горизонт, схід сонця, його захід, задоволення від побаченого на шляху, який МИ проїхали, задоволення від досягнутої мети.
Неповторна краса гірських хребтів, стрімких річок, чудотворна аура смерекових лісів зачаровують нас тишею, спокоєм, здоровим хвойним ароматом. Гостинні жителі, самобутній фольклор українців, вироби народних майстрів, неповторний смак національної кухні ніколи не залишали нас байдужими.
МИ завжди запрошуємо із собою подорожувати разом своїх друзів та їх дітей, у яких є велосипед і є бажання використовувати його за призначенням, а не в якості меблів. Вікові обмеження відсутні. Головне, щоб люди були гарними.

Пані Єва

Воловець зустрів нас теплою, сонячною погодою і …румунськими циганами, які намагалися випросити у нас бодай 1 гривню. Циган помітно більшало, тому ми мусили збиратися у дорогу якнайшвидше.
Ми почали підйом на наш перший перевал. Дорога до перевалу дуже красива: прадавні дерев’яні мости, зелені пасовища, на яких випасалися корови, незвичайної форми копиці сіна, дерев’яні будиночки. У нас складалося враження, що ми подорожуємо не Карпатами, а їдемо велосипедами десь у  Альпах!


На Воловецькому перевалі (731 метр) є гойдалки, лави, на яких можна посидіти і відпочити, а також велика інформаційна мапа Міжгірського району. В подальшоиу таких мап ми зустрічали багато.
Ми прямуємо до села Пилипець Міжгірського району, яке знамените своїм розкішним 12-ти метровим чотирьох ступеневим водоспадом «Шипіт». Водоспад знаходиться на річечці Пилипець в 6 кілометрах від села Пилипець. Свій початок струмок бере на високих Боржавських полонинах, звідки по глибокій ущелині несе  свіжість і прохолоду.
Взагалі-то ми мали намір доїхати до водоспаду «Шипіт» ще до вечора. Але після того, як пані Оксана пригостила нас смачним обідом, лише за 25 гривень з людини, вирішили, що до водоспаду поїдемо наступного ранку. (Адреса: Трусяк Оксана (Володимир — моб. 0969380001), будинок 299 А, село Пилипець, Міжгірський район, Закарпатська область).
Пообідавши, необхідно було шукати місце для встановлення намету. І тут пані Оксана запропонувала нам поставити намет прямо у дворі своєї бабусі. Бабуся, дуже привітна пані на ім’я Єва, виявилася приємною співрозмовницею і поки ми розпаковували свої заплічники та ставили намет, розповіла нам легенду про Карпати: «…Колись на цій землі була велика рівнина, володарем якої був пан-велетень на ім’я Силун. Жив він у мармуровому палаці і мав надзвичайно велике господарство. Люди, які тут проживали, повинні були на нього працювати і не сміли покидати маєток Силуна. Серед його слуг був хлопець на ім’я Карпо — волелюбний і справедливий легінь. Прийшов час, коли Карпо вирішив повернутися до своєї матері і сподівався, що пан дасть йому гарну винагороду за тяжку працю. Та жорстокий Силун сказав, що не відпустить Карпа, більше того, нічого платити не збирається. Тоді Карпо відчув незвичайну силу, яку йому подарувала земля, на якій він працював. Схопив він Силуна в свої руки і кинув об землю, потім ще раз і ще раз. Земля розкололася, забрала до себе Силуна та закрилася. Даремно намагався він вибратися. Бився-бився, руками, ногами колотив, плечима витискав, все марно. Від його ударів виростала гора за горою і чим сильніше бив Силун, тим вищі гори довкола піднімалися. Люди, побачили це диво і назвали гори на честь Карпа — Карпатами».

Шепіт Карпат

Ще з вечора ми бачили, як за Великим Верхом у горах спалахують блискавки. Лягаючи спати, ми вже знали напевно, що вночі буде гроза. Так воно й сталося. Але це вже нас не тривожило, бо спали ми у наметі чешської фірми «HANNAH». Якість виготовленого нею спорядження ще ні разу нас не розчарувала.
Дорога до водоспаду надзвичайно проста, немає ніяких складних підйомів чи спусків. Крім того, дощ, який нарешті виснажився, ще більше відсвіжив і підсилив яскраві кольори зелено-коричневого букового лісу, рясно прикрашеного діамантовими росинками. На мить здалося ніби в гори знову прийшла весна. Ось так, роззявивши рота, ми не поспішаючи дісталися до підніжжя водоспаду. А він, справжній красень, вічний і незмінний — все шепоче й шепоче свої таємниці: може журиться, або наспівує, а може розповідає подорожнім мудрі казки? Ми ж вуха понаставляли і … давай прислухатися. Кожен слухав по своєму, та ніхто не зізнався, що почув — це все таки таємниця!
Оглянувши водоспад «Шипіт», ми поїхали на Келечин. На відстані 7 кілометрів від Пилипця в селі Келечин, поряд з автомобільною дорогою Воловець-Міжгір’я, знаходиться унікальне джерело мінеральної води, як потім з’ясувалося — мінералка «пилипецького» типу зустрічається в природі дуже рідко. Ця вода може застосовуватися для лікування шлунково-кишкового тракту, лікуванню піддаються також захворювання серцево-судинної системи, недокрів’я та гінекологічні хвороби.
А ще ми зробили відкриття: місцеві жителі називають мінеральну воду квасом. Тож відтепер, шукаючи джерело мінеральної води, ми вже запитували у жителів: «А де можна попити квасу?».
По дорозі ми мали нагоду скуштувати мінеральної водички ще із одного джерела, що в селі Сойми. Утамувавши спрагу квасом із Сойминського джерела, ми поїхали на Вучкове. Дітвора в селах кричала нам «Агой», що в перекладі з чешської означає «привіт». Місцева дітвора думала, що ми чехи. Це пов’язано з тим, що по нашим Карпатам подорожує дуже багато чехів. Крім того, вони вкладають гроші у розвиток наших гір як ВЕЛОКУРОРТА. Їдучи, на узбіччі дороги ми зустріли чоловіка, який продавав, щойно зібрані, ягоди ожини. Звісно ж, ми не могли проїхати мимо, і прикупили у нього аж дві літрових баночки ягід. Ура, на вечерю у нас будуть вітаміни! В подальшому ми навчилися «бачити», де в горах ростуть кущі ожини, і вже самі збирали і смакували ягодами досхочу.

Край блакитних вершин

Цілу ніч знову гриміло та йшов дощ. У спалахах блискавок можна було розгледіти обриси карпатських гір, а з неба на нас лилися цілі потоки води. Цієї ночі я нарешті збагнув, чому ці гори мають таку поетичну назву «Горгани». Коли в горах набирає сили нічна буря — смереки в горах не просто шумлять, вони «грегочуть», ревуть і це подібно до ревіння турбін сотень літаків на летовищі.
Із Вучкового на полонину Косів Верх ми піднімалися майже чотири години: по слизькій, розлізлій дорозі, по крутих стежках, задихаючись чистим гірським повітрям, вливаючи в себе літри джерельної води, ми з кожним кроком ставали все ближчими до перевалу.
Вийшовши на Косів Верх, ми побачали це чудо — край блакитних вершин. Стояли, ніби зачаровані, і не могли надивитися на всю цю красу: гори, ніби розчинялися у блакитному мареві. Звідси наша країна відкрилася нам у абсолютно іншому — новому сенсі: вражаючий краєвид наповнив нас відчуттям, ніби ми здатні побачити всі неосяжні простори Карпат та пізнати все те прекрасне, що у них є.
Побоюючись того, що вночі знову буде гроза, спустившись у село Негровець, вирішили зняти житло. Господарі — пан Василь та пані Марія, до двору яких ми під’їхали, згодилися пустити нас переночувати.   (Адреса: будинок 137, село Негровець, Міжгірський район, Закарпатська область). Таким чином, у нашому розпорядженні був цілий будинок і за цілком помірну суму — 50 гривень з людини.

Сину, вир!

Далі наш маршрут пролягає до славнозвісного озера Синевир. За 3 кілометри до озера нас зупинив шлагбаум, перед яким ми сплатили по 7 гривень з кожного за можливість побачити озеро. Їхати вгору важко, тому ми спішилися. Підйом до озера знову примусив нас дихати на повні груди. Від такого доступу чистого гірського повітря до легень навіть можна отримати запаморочення голови, тому ми зупинялися на підйомі, щоб перевести подих.
І ось воно — найживописніше озеро Карпат — озеро Синевир. На березі, погойдуючись, чекали на своїх клієнтів два дерев’яні плоти, які за певну плату доставлять будь-якого романтика до півострова — символу кохання Сині та Вира.
Продавчиня, у якої ми купували сувеніри, охоче погодилася розповісти нам легенду про озеро: «Колись гори ці належали графові, батьку юної блакитноокої красуні на ім’я Синь. Верховинці випасали графські стада, рубали густі ліси, косили запашну траву. Якось граф відправився перевірити, як працюють його  лісоруби, а Синь напросилася разом з ним. Дівчина блукала лісом, збираючи квіти, як раптом почула чарівну пісню сопілки. На лузі серед овець, що паслися, Синь побачила юного пастуха Віра. Вона попросила зіграти його ще, і ще, і ще — і, йдучи увечері, пообіцяла незабаром повернутися. Таємні зустрічі ставали все частішим, а  Графське чоло — все хмурнішим. Заборони батька не зупинили Синь. І тоді Граф наказав убити хлопця. Якось, коли Вір, граючи на сопілці, чекав на полонині свою кохану, графські слуги зіштовхнули на нього з гори величезний камінь. Коли Синь побачила, що трапилося, вона обійняла високу кам’яну могилу і гірко заплакала. Сльози лилися і лилися, вони затопили всю поляну, і незабаром сама Синь зникла в блакитних водах. Озеро, що утворилося, люди назвали іменами коханих. Відтоді озеро називається Синевир».
Проте, в цей день ми почули ще одну легенду, лісорубську, яку за чашечкою кави, переповів нам наш господар, пан Василь тоді, коли ми повернулися. Історія діда Василя хоч і менш романтична, але на його переконливу думку, правдива. За словами старого лісоруба в народі озеро часто називають «Син-озеро» або «Сину, вир!». «… Трагедія ця сталася давно, так давно, що ніхто і не пам’ятає коли. На місці сучасного озера лісоруби рубали ліс, коли сталася велика злива. Вода, стікаючи з гір, почала збиратися саме в тому місці, де працювали люди. А потім сталося жахливе: земля провалилася, утворився величезний вир, який почав засмоктувати в себе людей. «Сину, вир!», — останнє, що встиг крикнути батько, рятуючи свого сина від смерті». «Знаєте, а вир там дійсно є, хоч Ви його і не побачили. Тому люди там ніколи не купаються», — підсумував свою розповідь дід Василь і почав зажурено грати на дримбі.

Гостинні горяни

Сьогодні вперше, за багато днів, зранку світить сонце. Ми з радістю повилізали з намету і, з неменшим задоволенням, ходили босоніж по вранішній росі. За цей час ми вже встигли доїхати до села Іза і зараз ми ночуємо на березі річки Ріка.
Українське село Іза — столиця лозоплетіння. Чого тут тільки не виробляють з вербової лози! Іза в прямому сенсі «плете» свою історію.  Майже кожен мешканець закарпатського села Іза плете з лози. Скільки плетуть і самі не знають. Кажуть: споконвіку. Але те, що це історично так, є офіційне підтвердження — кошик біля назви села при в`їзді. Своїми руками створюють все: від декоративних прикрас до плетених меблів. За ними до Ізи приїжджають звідусіль, навіть з-за кордону.
В селі Іза очі розбігаються від плетених з лози сувенірів і меблів, виставлених обабіч траси по всьому селу. Це психологічна атака на туристів — хоч би ти тут сто разів проїжджав, з кожним черговим подвір’ям, розцяцькованим цими милими плетеними штучками, спокуса зупинитися все зростає й зростає. А коли все ж таки мильна бульбашка тримання себе в руках лопалася — ми знову і знову зупинялися біля двору для того, щоб помилуватися виробами.
По дорозі на Липчу, заїхали на оленячу ферму. Тут із рогів благородних оленів добувають пантокрин. Побачене справляло враження, але настрій насмучувався відсутністю кафе по дорозі. Ми вже майже втратили надію на можливість пообідати, коли у Липецькій Поляні сталося щось неймовірне: господиня, біля двору якої ми зупинилися, щоб попити води та відпочити, запропонувала нам пообідати.
(Адреса: Томишин Ірина Семенівна, вул. Миру, буд. 143, село Липецька Поляна, Хустський район, Закарпатська область, 90425).
Відверто сказати, ми були приємно вражені гостинністю пані Ірини. Щоб не ображати господиню дому, ми, звісно ж, погодилися, і не пожалкували: смачнющий домашній борщ, бринза, нарізані помидори, яєчня виявилися найсмачнішими стравами у світі. Смачна їжа та некваплива бесіда за філіжанкою кави, залишили по собі приємні враження про господарів цього дому. Дякуємо Вам, пані Ірино, за гостинність, але нам треба рушати далі.

Федір Фекета

Якось непомітно для нас позаду лишилися Керецьки, Свалява, Плоске. Доїхавши до села Тур’ї Ремети, ми поцікавилися: де б ми могли посмакувати, приміром «жаб’ячих лапок»? Як свідчить історія, в часи відступу Наполеонівської армії, в селі були розквартировані французькі вояки, які потім тут залишилися назавжди, створили сім’ї, і, звичайно ж, поділилися із місцевим населенням секретами своєї, французької, кухні.
В «Золотому Турі», на який нам вказали місцеві жителі, співав російський співак Трофим: «…И на земле все меньше адресов, где я могу остаться и заплатить за ужин и ночлег», а в меню були «жаб’ячі лапки» та «черепаховий суп».
Проте нашу увагу відразу ж привернула світлина пам’ятника легендарному листоноші Федору Фекеті (1789-1839 р.р.), а особливо слова «Въ Пам’ять ПриАзности, ТверезNости, ЧесNости й Послужности Посла Fedora Feketa». Безперечно, нас все це дуже цікавило, тому ми вирішили розпитати у місцевих жителів про Федора Фекету. І от що вони нам розповіли: «Замолоду Федір служив у пана і, спокусившись на панске добро, щось там у нього вкрав. За законами того часу молодому парубку, як крадію, відрубали правицю. Цей урок Федір запам’ятає на все життя. В подальшому він все своє свідоме життя буде носити у Тур’ї Ремети із Ужгорода пошту і не брати за це платню. Майже щодня з турянської улоговини до Ужгорода виходив Федір Фекета, аби отримати і розповсюдити листи та іншу важливу документаціюсеред жителів села. Здавалося б, що в цьому особливого? Проте, слід врахувати, що відстань від села Тур’ї Ремети до Ужгорода і назад Фекета долав пішки з важкою поштарською сумкою, наповненою важливою кореспонденцією, а це 30 кілометрів тільки в одну сторону. Протягом багатьох років  листоноша долав карпатські гори і річки, не знаючи втоми, але одного разу, взимку, переходячи річку по кризі, трапилося непередбачене: тонкий лід не витримав ваги чоловіка і тріснув. Листоноша, напружуючи останні сили, зміг зняти сумку і викинути її на берег, а сам загинув у гірському потоці. Так він всім своїм життям намагався довести односельцям те, що він чесний чоловік».
Іван Федорович, дзвонар Михайлівської церкви, що в селі Тур’ї Ремети,  показав нам, вмонтований в стіну церкви, барельєф знаменитого листоноші         і запросив піднятися на дзвінницю, щоб помилуватися краєвидом села та послухати божествений голос церковних дзвонів.
Але на цьому наше «знайомство» з Федором Фекетою не обмежилося. В місті Перечин ми знову «зустрілися». На знак подяки і великої людської пошани, коштом громади села Тур’ї Ремети, в міському парку міста Перечин було встановлено єдиний у світі пам’ятник, відданому своїй справі, поштареві.

Невістський замок


По дорозі на Ужгород ми не могли оминути своєю увагою Невістський замок, що в селі Невицьке. Починаємо підйом по крутій кам’яній стежці і вже через 15 хвилин нам відкривається чудова панорама благородних руїн. За словами нашого гіду, співробітника закарпатського Центру туризму і краєзнавства учнівської молоді, «…замок уперше згадується у XIV столітті,  як опорний пункт місцевої феодальної фронди проти королівської влади Карла Роберта Анжу.
В середньовіччі, за його неприступними стінами, ховали від людського ока молодих наречених з відомих аристократичних родин. І це одне із пояснень назви замку — замок невіст або Невістський замок.
Невістський замок займав важливе стратегічне положення: з його стін контролювався вихід з Ужанської долини, через яку проходив торгівельний шлях з Угорщини до Галицько-Волинського князівства.
У 1644 році, під час релігійних війн, трансільванський князь Дьордь ІІ Ракоці повністю зруйнував його. Залишилися стіни, башта та сліди оборонних валів».
Місто Ужгород — наша остання зупинка перед поверненням дому. Прогулюючись вуличками міста, ми насолоджувалися неповторною архітектурою сучасного Ужгорода, яка відкривала для нас цілі епохи та культури різних часів та народів. Середньовічні будівлі на Театральній площі, прогулянка по липовій алеї — справжній окрасі набережної міста, споглядання греко-католицького Хресто-Воздвиженського собору, відвідини Ужгородського замку не залишили нас байдужими. Здавалося, що ми гуляємо по бруківці затишного європейського міста. Ми були приємно вражені і архітектурою нового залізничного вокзалу міста. Він був схожий на осучаснений середньовічний замок, на перон якого вже подавали потяг    «Ужгород-Харків».

Велоподорож Закарпаттям — цим безкрайнім Всесвітом, який не пізнати за один раз, виявилася для нас яскравою пригодою. Хто хоч раз побачив ці чарівні смерекові ліси та прекрасні долини, казкові високогірні озера та водоспади, напився цілющої мінеральної води, хто милувався дивовижними творіннями природи карпатських гір, у того назавжди у серці буде жити цей дивовижний край, ім’я якому — КАРПАТИ.

Легкої дороги усім, хто у дорозі!
З повагою МИ: Миколай, Вікторія та Андрій.

Автор звіту: Микола Окара (вул. Фрунзе 141, кв. 39, м. Полтава, 36002, моб. 0665311447)

Спеціально для: Проект ALP

Легенда велосипедного маршрута по Закарпаттю:

ТУДИ:

14 серпня 2010 року. Потяг № 013 «Харків-Ужгород».

Відправлення: 13 год. 52 хв.

Вартість квитка: 167 грн.13 коп. (З Харкова)

Вартість багажу: 12 грн. 67 коп.

15 серпня1 день

Воловець — Пилипець

20 км.
16 серпня2 день

Пилипець — Вучкове

50 км.
17 серпня3 день

Вучкове — Косів Верх — Негровець

12 км.
18 серпня4 день

Негровець — озеро Синевір — Негровець

40 км.
19 серпня5 день

Негровець — Іза

65 км.
20 серпня6 день

Іза — Липецька Поляна

25 км.
21 серпня7 день

Липецька Поляна — Керецьки

27 км.
22 серпня8 день

Керецьки — Свалява — Плоске

35 км.
23 серпня9 день

Плоске — Тур’ї Ремети

31 км.
24 серпня10 день

Турї Ремети — Невицьке

25 км.
25 серпня11 день

Невицьке — Ужгород

17 км.
Довжина маршрута: 347 км.
НАЗАД:

25 серпня 2010 року. Потяг № 014. «Ужгород-Харків».

Відправлення: 21 год. 45 хв.

Вартість квитка: 156 грн. 14 коп.

Вартість багажу: 13 грн. 20 коп.

Обіди: Міжгір’є, Синевір, Драгово, Іза, Свалява, Керецьки, Тур’ї Ремети, Перечин, Ужгород.

1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars
Загрузка...

5 комментариев

Добавить комментарий